Літературна вітальня

 «І мене в сім’ї великій, В сім’ї вольній, новій Не забудьте…»

Слова на дошці:

Між берегами вічності клекоче час,

Дзвенить нового дня весела повінь.

Живуть, Тарасе, рідний, поміж нас

І голос твій, і пензель твій, і Слово.

«Твої думки, діла і заповіти –

Як вічне світло, як весняні квіті

Цвітуть, живуть

І будуть вічно жити»

Ведуча:Дорогі діти, шановні гості і батьки! Сьогодні ми завітали до нашої світлиці. Разом полинемо у спогади про  славетного Кобзаря, прислухаємося до шевченківської думки, слова, вклонімося світлій пам’яті поета.

Я впевнена, що кожен з вас бачив зоряне небо. А чи задумувалися ви, чому одні зірки світять яскраво, а інші ледь тліють.

І дитина. За старовинним повір’ям відомо, що коли народжується людина – загоряється нова зірка – це Господь Бог запалює свічку. І горить ця свічка, поки живе людина. А от чому одні зірки яскраві, а інші тьмяні?

ІІ дитина. Та тому, що коли людина зла, недобра, скупа, то зірочка її ледь тліє, а якщо людина добра, справедлива, чесна, то зірка її світить яскраво, віддаючи своє тепло і світло.

ІІІ дитина. Ось так 9 березня 1814 року загорілась на небі нова зірочка, саме в цей день народився маленький хлопчик, який згодом став великим поетом зі світовою славою. Люди з таким обдаруванням, з таким Божим даром народжуються раз на століття.  

Ведуча:Починаються Шевченківські дні. Ми звертаємося до поета, який став для України заповітною думою, її безсмертною піснею. Тож нехай вогонь його душі (запалює свічку) запалить у наших серцях іскру віри, надії, любові до рідної землі, свого народу.

Дитина. Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику Руїну…

Свою Україну любіть,

Любіть її во время люте, -

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть!

Вчитель. Ось у мене в руках «Кобзар», я бережу його як реліквію, святу книгу. Радію і за вас, що у ваших домівках є така дивовижна книга, яка тісно пов’язана з життям нашого народу. Ця книжка вважається святинею, національною Біблією України.

Дитина. Коло хліба, на столі,

На самотканій скатертині

Лежала книга, як святиня…

То був «Кобзар».

Його не міг

Ніхто, не вмивши рук, узяти.

Дитина. Ген за рікою синіє гора,

В небі веселка розквітла казково.

Ніжно вплітається в гомін Дніпра

Добре і щире Шевченкове слово.

Вчитель. Хочеться, щоб струни наших сердець забриніли, читаючи «Кобзаря». Скільки ніжності і любові до рідного краю у його віршах.

Дитина 2. Уклін тобі, Тарасе,

Великий наш пророче.

Для тебе вірно б’ється

Те серденько дівоче.

    Ти кажеш, рідний нарід

    І рідний край кохати,

    Для нього, кажеш, жити,

    Для нього умирати.

Ось тут перед тобою

Ми, українські діти,

Святочно прирікаєм

Сповняти ті завіти.

Дитина 3. У нашій хаті на стіні

Висить портрет у рамі.

Він дуже рідний і мені,

І татові, і мамі.

    Він стереже і хату, й нас

    Він знає наші болі.

    Я добре знаю – це Тарас,

    Що мучився в неволі.

Такий ріднесенький, дивись,

Він мов говорить з нами,

Він на портреті мов живий,

Ось-ось – і вийде з рами.

Вчитель. Минають віки, стираються написи на камені, тліють книги, руйнуються будівлі, але слово Шевченка — живе і вічне. Вивчаймо його, думаймо над його істиною, виконуймо його заповіти, які посилав він синам свого народу. І серед них — найперший і найголовніший:

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.